Втратив ногу в АТО, але повернувся на війну: Історія бійця з Кропивницького

, Наталка Маринець

11784На початку війни з Росією Збройні сили України були не дуже-то збройні. Перші роки військові не мали належної екіпіровки та достатньо боєприпасів. Допомагали усе це зібрати волонтери. Головною силою і зброєю були самі ж захисники, їхні мужність, відвага, витривалість… Із часом наші військовослужбовці завдяки волонтерам і державі мали необхідні броніки, берци, зброю.

Та важливим моментом того, що країна вже восьмий рік тримає оборону і дає відсіч ворогу, є самовідданість наших захисників у боротьбі за незалежність. Один із таких –  кропивничанин Олександр Півнєв. У зону АТО він пішов у 2016 році 19-річним юнаком. Там потрапив під мінометний обстріл, отримав серйозні поранення й опіки. Пережив чотири клінічні смерті, йому ампутували ногу, зробили не одну операцію, щоб дістати осколки. І після цього він знову повернувся в зону АТО. Нині 24-річний Олександр служить у третьому полку спеціального призначення імені Святослава Хороброго.

ІЗ ПЕРШОКУРСНИКА – У ВІЙСЬКОВОСЛУЖБОВЦІ

– У вересні 2014 року я вступив у Харківський національний університет Повітряних Сил на офіцера бойового управління авіацією. Я рік провчився і пішов звідти, тому що набридло просто сидіти і бажати здоров’я. Оскільки навчання у цьому виші рахувалося, як строкова служба, мені треба було її добути. Мене відправили пів року дослужити в 203-тю авіаційну бригаду в Чугуєві. І після того я підписав контракт, мені якраз 18 років виповнилося. Спочатку було навчання в Десні, а звідти мене з іншими контрактниками відправили в четверту хвилю мобілізації на схід, – розповідає «КП» про свій початок військового шляху Олександр Півнєв.

В АТО юнак поїхав у складі 53-ї бригади після підготовки на полігоні «Широкий Лан». На той момент йому вже було 19 років і він був наймолодшим. Іншим – переважно 30-40 років.

– Я потрапив у Торецьк і пробув перший раз у зоні АТО чотири місяці. Із териконів гарно вид­но Горлівку. Мене взяли на багатоцільовий легкоброньований тягач із зенітною установкою – це така бойова машина на гусеницях. Ми їздили по позиціях і зачищали їх. Ворог був зовсім поруч. У нас підміняли один одного – перезаряджати, значить перезаряджати зенітну установку, стріляти, то стріляти. За чотри дні до підриву почав учитися їздити на цій бойовій машині, – продовжує Олександр.

ЯК У ФІЛЬМІ ПРО ВІЙНУ, ТІЛЬКИ ЦЕ РЕАЛЬНІСТЬ

Фатальним для хлопця став бій у ніч із 3 на 4 липня.

– Чесно, ми були прямо у самій… Ну, в одній із гарячих точок, культурно кажучи. То було як у фільмі «Fury» («Лють» – американський військовий бойовик про події на Західному фронті наприкінці Другої світової війни). Бій тривав десь із 21:00 до 04:00 години. Безупинно. По нам стріляли з усього, що було. Тільки ми у відповідь вистрелили 26 ящиків по 50 боєприпасів у кожному. Тоді металу вилетіло немало. І в той же ранок я отримав поранення, – пригадує Сашко.

Постріли вже стихли і військові повернулися на базу відпочити. Командир запропонував Олександру піти оглянути позиції.

– Ми пішли дивитися, що ми зробили, яка ситуація. Бо під час бою – ці спалахи в очах, не побачиш усе. Тільки підійшли до краю нашого терикону і в нас прилетіла міна з «Василька» (Васильок (Волошка) – радянський автоматичний міномет калібру 82 мм). Вона упала між мною і командиром, – розповідає хлопець. – Пам’ятаю все тоді. Підрив. Я відлітаю десь на чотири метри. Падаю. Нічого не чую, у вухах дзвенить і шумить. Бачу, як тапок мій летить. Лежу. Спочатку ноги підтягнув до себе, дивлюся на ліву – два пальці тільки рухалися. Одразу подумав, перелом 100%. Ну, а права нога… як ошийок шашличний.

ІЗ ПРОТЕЗОМ ЗНОВУ В ЗОНУ АТО

11785– На запах крові почали збігатися собаки. До мене підбігли військові товариші, наклали джгути і доправили у лікарню в Торецьк. Уже там я почав відключатися. Чотири рази зупинялося серце і мене знову повертали до життя. Там же ампутували ногу. Після того гелікоптером доправили у Харківській госпіталь, де я був десь 2,5-3 місяці і ще майже рік в інституті протезування. Перший протез робили в Америці. Я за чотири місяці навчився ходити, бо було бажання. Я ще у госпіталі запитував: «Коли я встану?». Мені лікар казав: «Сашко, три тижні і все». А я ще в реанімації лежу розір­ваний, – говорить співрозмовник.

Після реабілітації Олександр хотів повернутися до своєї бригади і свого командира, але не вийшло. Вищі за званням сказали – тільки тилові війська. Але юнака така відповідь не задовольнила.

– Наприкінці 2018 року пішов в «Азов», там був півтора року. З’їздив із ними на ротацію майже на ті ж позиції, де був перший раз. Ще там повоював. Уже з протезом. Я був другим номером дрона – дивився, де ворог і корегував вогонь. Якщо сильно захотіти, можна все. У мене було бажання велике. Мені немає що робити в цивільному житті. Тут я більше людей навчу, допоможу, поясню, покажу і так далі. Тому я повертався і повертаюся на службу, – зауважує військовий.

 

1178611787

СЛУЖИТИМУ КРАЇНІ

Уже півтора року Олександр служить у третьому полку спецпризначення. Посада не бойова – діловод. Але він у своїй сфері – військовій.

Кожна людина займається своїм, має своє покликання і своєю працею змінює країну, життя в ній – хтось журналістикою, хтось фотографією, хтось іде служити. Коли я йшов на війну, то це не був юнацький максималізм, я себе не накручував, не ідеа­лізував і не фантазував нічого. Розумів усі події, процеси. Мені просто набридло на це все дивитися. Деякі знайомі сиділи вдома і їм було байдуже. А мені ніколи не було так, – каже Олександр.

Він зізнається, щоразу, коли звертав на військову стежку, на нього крутили пальцем біля скроні. Особ­ливо після того, як втратив ногу.

– Багато було тих, хто жалів. Але мені цього не треба. Я не відчуваю себе людиною, яку треба жаліти. Не відчуваю особливого дискомфорту через протез. Інколи люди дивляться, як на мавпочку в зоопарку. Але я вже не звертаю уваги на такі погляди, – каже співрозмовник.

Дещо складніше було впоратися з емоціями після повернення з війни.

– Зараз не так часто спогади виринають. А раніше було гірше мігрені. Картинки в голові з’являлися – знову ці спалахи, люди, техніка, зброя, бої… Гірше того фільму про війну… І ніби безкінечний час. У зоні АТО час довго тягнеться. Наче вік там був. 11788Але не було думки втекти звідти. А щоб було легше уже тут – треба перемикатися на інше. Тому у мене купа хобі, – посміхаючись, розповідає солдат.

Попри пережите, Олександр зізнається, не змінив би нічого.

– Поки і надалі планую служити і якщо буду потрібен, викличуть на збори, керувати дронами – поїду, звичайно. Без сумнівів. Усе йде так, як повинно бути. Все попереду і наші перемоги також. Але люди мають навчитися робити висновки і працювати над помилками, – зауважив чоловік.

текст: Наталка Маринець
фото: Олександр Майоров, надані співрозмовником

e-max.it: your social media marketing partner