Як це було: фото доньки полеглого Героя підірвало інтернет і викликало реакцію Президента

А все почалося з того, що Юрій Гугленко – чинний голова Знам’янської райдержадміністрації – опублікував на своїй сторінці у Facebook фото маленької Олександри, підписавши його так: «Просто так дивитися на це фото, без емоцій і сліз, не можливо!!! Це донька загиблого Героя України з Кіровоградщини. Її очі – це стан нашої України! Сумні, але непереможні!!! Слава Україні!! Героям Слава!!!». Ці слова не залишили байдужим нікого. Користувачі стали активно його поширювати. Проте світлину дівчинки взялася блокувати російська адміністрація Facebook. У відповідь – наші користувачі звернулися до засновника соцмережі Марка Цукерберга з проханням ввести в мережі українську адміністрацію. Звернення підтримав і Петро Порошенко.
– Шановний Марку Цукербергу, ми маємо використовувати усі доступні канали, щоб отримати реакцію глобальних офісів. Україна повинна отримати українське представництво Facebook, – ідеться у повідомленні Президента на його офіційній сторінці у соцмережі.
Тим часом мама дівчинки Ірина вражена такою популярністю фото Олександри. Зізнається, навіть не знає, як на це реагувати.
– Я дізналася, що фотографія стала такою популярною у День матері. До мене підійшла заступник голови облдержадміністрації Віта Атаманчук і сказала, що фото моєї доньки зараз скрізь. Я тоді здивувалася. Мені стали писати знайомі, що бачили цю фотографію. Я спочатку злякалася, бо подумала, що її використали російські соцмережі. Коли ж почала читати коментарі – заспокоїлася, бо ця фотографія розбудила і розворушила у людей свідомість. Я не знаю, як мені до цього ставитися. Донька також бачила це фото і сказала, що тримає в руках не нагороду тата, а його амулет, – каже вдова загиблого Героя.
Популярності фотографії дивується і її автор Олександр Козловський. Каже, цікаво було спостерігати, як світлина розходиться соціальними мережами, як її коментують і підхоплюють ЗМІ.

Про полеглого чоловіка Ірині важко розповідати без сліз. Зізнається, коли дізналася, що Андрія забирають на війну, як могла відмовляла, але він заявив, що давав присягу Батьківщині і попросив більше так не казати.
– У нас у коридорі є шафа з дзеркалом, – додає жінка. – Він став напроти неї, подивився на себе і сказав: «Я повернуся і буду дивитися на себе в дзеркало з чистою совістю».
Про останній подвиг Андрія переповідають його бойові побратими – він ціною власного життя врятував три десятки поранених вояків, вивозячи їх із поля бою. Сам загинув торік 7 серпня.
– Командир сказав, що мій чоловік – герой, – пригадує Ірина. – Ці врятовані хлопці навіть не знали, що з ним сталося. Повертаючись автоколоною з виконання завдання, УАЗ, в якому був Андрій, наїхав на радіокерований фугас. Сталося це поблизу пункту пропуску «Успенка» в Донецькій області. У нього було поранення голови, його швидко забрав вертоліт, але чого Андрія відвезли в польовий госпіталь – це для мене досі залишається загадкою.
Ірина зізнається, після того, як дізналася про смерть чоловіка, перша думка, яка промайнула – «Що сказати доньці?».
– Перед тим, як я дізналася, що чоловіка вже нема, мені наснився сон, – розповідає вдова. – Наче мені телефонує якась жінка і каже, що мого чоловіка тяжко поранено. Зранку ми з донькою зібралися в бібліотеку, прийшли десь опівдні. Тоді подзвонила невістка і спитала, чи ми вдома. Потім я почула кроки по коридору. Думала, що це Андрій несподівано повернувся. Відчинила двері – а там невістка. Коли вона почала плакати – я все зрозуміла.
– Таким людям, як Андрій, дуже потрібно було жити, – не стримує сліз Ірина. – Він міг багато ще чого зробити для України живим. Для мене це людина з великої літери. Хоч він і був моїм чоловіком, проте говорити про нього можу лише так. Таких людей, мабуть, уже немає. Наскільки він був у душі чистим, все у нього було по совісті… Був справжнім чоловіком, з глибокими очима. Взагалі він був дуже оптимістичним. Вірив у те, що повернеться з війни. У нього було багато планів. Навіть звідти по телефону він казав, що мені тут треба зробити. Все у нього було під контролем – і тут, і там. За 13 років наших стосунків я до кінця його так і не розгадала.
Дружина полеглого розповідає, що донька часто згадує тата і чекає на нього. Але як пояснити дитині, чому його немає вдома – не знає.
– Сашуня у мене два рази запитала, де її тато, – каже жінка. – Перший раз я взагалі не знала, що їй відповісти. Якось ми поверталися з садочка, а позаду нас ішла жінка з хлопчиком. Вона йому сказала: «Біжи, он тебе тато чекає!». Саша також побігла наперед, бо подумала, що її там теж тато чекає. Потім вона спитала мене знову, де тато. Я їй відповіла, що він на небі, що він її бачить.
– Якось вона мені сказала: «Я не хочу тата на небі, я хочу тата з собою», – продовжує Ірина. – Я так розумію, що вона його чекає, бо думає, що звідти повертаються. Навіть якось говорила: «Дай мені високий стільчик, я допоможу татові вибратися». Вона питає, чи чує він її, чому він не відповідає. Коли вона просить показати тата, я вмикаю їй відео, де вона з Андрієм.
Ірина каже, що маленька Олександра дуже схожа на батька, успадкувала навіть його характер і у свої три з половиною роки має досить дорослий погляд.
– У них був якийсь зв'язок на енергетичному рівні, – говорить жінка. – І він упевнено йшов на війну, декілька разів повторював слова: «Я не боюся туди йти. Після мене залишиться Саша». Він без неї довго не міг. Казав: «Як батьки можуть роками не бачити своїх дітей? У мене після кількох днів уже дах зриває». Його побратими розповідали, що він дуже мучився через розлуку. Коли бачив там якусь маленьку дитинку, обов’язково до неї підходив. В останніх повідомленнях він писав, що дуже скучив за донькою і за мною…